• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
18:58 

Чарльз де Линт "Тень волка"

Ця книга мене захопила. Доказ №1: я знаю ім"я автора та назву книги. Часто книга мені сподобалася, але хто написав і назву твору я ніяк запам"ятати не здатна (з моєю проблемою на власні назви - це не дивина). Дуже не багато книжок заслужили право лишитися в моїй пам2яті настільки ясно
Доказ №2: я дочитала її майже невідривно. Мені важко відмовити кожній новій книзі, так що те, що я лишилася їй вірною про щось таки каже
Доказ №3: я взяла її з собою в автостоп )) Речей мало бути мінімум, аби рюкзак був максимально легкий, але я таки взяла її з собою, аби якнайскоріше розібратися з історією та передати книгу далі.

Що ж там такого?
- там магія живе поряд з реальним. Так, як і має бути, так, як я і живу )
- там історія крутиться навколо снів. саме та тема, яка мене гостро цікавить.
- добре прописаний сюжет та живі персонажі.

Така собі в мене вийшла рецензія ))

Це історія про чудову дівчину, якій довелося розбиратися з власним минулим. Минуле не можна просто викинути та забути, воно вертатиметься і вертатиметься. Якою б чудовою не стала Джилі і скільки б хорошого вона не зробила, вона повинна вирішити свої минулі помилки. Це нагадує 12А, Повішеного. В цій книзі магія не казкова, чарівна радісна та приємна. Вона реалістично загрозлива, незрозуміла та підступна. Цей магічний реалізм підкупає.

@темы: ex libris

14:47 

Вчора - на диво хороший день, як не крути. Виявилося, багато де, прямо у центрі зацікавлені у кухарях і Ладо може приїхати працювати до Львову, якщо надумає... Якщо надумає. Я так довго не думала про нього, ми зідзвонювалися, розмовляли, але я не думала про нього, полишила думки про нього, про нас там, у Києві, у маршрутці, де ми востанне поцілувалися перед тим, як він вискочив на зупинку, полишивши мене з майже непідйомним, для тендітної дівчини рюкзаком. І п`ять днів не думала, бо ми вирішили бути окремо і пожити своїм життям, а тут... Поки тільки варіанти, тільки можливості, але мені спекотно тільки від того, що я пишу про це. Ах! - все що я можу ясного на це сказати.

А ще до Львову може приїхати Вітер зі своїми чоловіками. Юху! Оце буде весело знову її, їх побачити. разом дуріти, разом ворожити, практикувати і давати одна одній чарівних пенделів. Мир-мир.

Вчора крутила пої, малювала. Вже щось. Сьогодні трохи пойожилася. Всього потроху, але, здається я нарешті адаптуюся та повертаюся. В будь-якому разі мене більше нічого не непражує і настрій повзе догори. В мене є перспективи. Я навіть подумую вмовити Бороду мені здавати його квартирку, якщо він таки надумає їхати на Шипіт жити, але при умові, що я матиму право привести все до ладу і не буде хламу та його речей в таких катастрофічних кількотях. Звичайно я надто сувора і перфекціоніст, але в цій ситуації всі можуть бути у виграші: я з житлом у ЛЬвові, об яке я «начухаю» руки, а він - з коштами для життя на місці його мрії.

Ще я маю почати танцювати, термінво і грати. Це один з показників мого задоволення життям. Все інше можна заміщати і чередувати, але танці та музика - чіткий показник мого щастя. Це з крові. Якщо я не роблю цього, значить марную свою кров. Навіть звучить страшно та безнадійно.

@темы: течія

14:40 

Вчора - на диво хороший день, як не крути. Виявилося, багато де, прямо у центрі зацікавлені у кухарях і Ладо може приїхати працювати до Львову, якщо надумає... Якщо надумає. Я так довго не думала про нього, ми зідзвонювалися, розмовляли, але я не думала про нього, полишила думки про нього, про нас там, у Києві, у маршрутці, де ми востанне поцілувалися перед тим, як він вискочив на зупинку, полишивши мене з майже непідйомним, для тендітної дівчини рюкзаком. І п`ять днів не думала, бо ми вирішили бути окремо і пожити своїм життям, а тут... Поки тільки варіанти, тільки можливості, але мені спекотно тільки від того, що я пишу про це. Ах! - все що я можу ясного на це сказати.

А ще до Львову може приїхати Вітер зі своїми чоловіками. Юху! Оце буде весело знову її, їх побачити. разом дуріти, разом ворожити, практикувати і давати одна одній чарівних пенделів. Мир-мир.

Вчора крутила пої, малювала. Вже щось. Сьогодні трохи пойожилася. Всього потроху, але, здається я нарешті адаптуюся та повертаюся. В будь-якому разі мене більше нічого не непражує і настрій повзе догори. В мене є перспективи. Я навіть подумую вмовити Бороду мені здавати його квартирку, якщо він таки надумає їхати на Шипіт жити, але при умові, що я матиму право привести все до ладу і не буде хламу та його речей в таких катастрофічних кількотях. Звичайно я надто сувора і перфекціоніст, але в цій ситуації всі можуть бути у виграші: я з житлом у ЛЬвові, об яке я «начухаю» руки, а він - з коштами для життя на місці його мрії.

Ще я маю почати танцювати, термінво і грати. Це один з показників мого задоволення життям. Все інше можна заміщати і чередувати, але танці та музика - чіткий показник мого щастя. Це з крові. Якщо я не роблю цього, значить марную свою кров. Навіть звучить страшно та безнадійно.

@темы: течія

14:22 

Четвертий день

Я у Львові четвертий день і досі не знайшла квартиру на зйом. Що мене утримує, я не розумію, наче все вже вирішено і розставлені всі крапки над "і". Дратує. А дратує саме те, що в мене чітке ясне відчуття, що я за крок від того, що кружляю навколо місця, що мене нетерпляче очікує. Ще замахав побут, його низький рівень. Я надто звикла до комфорту, хочу навчитися жити в порядку і чистоті. А ще - купа речей, які я так хочу робити, але не можу через відсутність свого кутка. Я навіть позайматия картами вечорами як слід не можу - все на колінках і почитати з ноута нормально не виходить. Бісить. Вдома у мене всі умови, але додому я не вернуся бо мені протрібне моєі тільки моє житло хоч на кілька місяців, а у Львові рента дешевша ))
І все таке і все таке.
Це про не дуже приємне.
А насправді - я дуже вдячна за дах над головою і місце для речей і ночлігу, за плиту, на якіц я можу готувати гаряченьке і близький базар з овочами-фруктами. За те що в мене є повільний ранок, під час якого я спокійно снідаю з книжкою у внутрішньому дворику. Ще за те, що я можу спокійно повертатися на вписку тоді, коли виходить і, якщо нікого вдома, я знаю, де ключ сховано для мене. Це класно, ідеально, як тимчасове місце.


А Львів- це люди. Кожне місто - це люди. Хоч я і приїхала для того, щоб усамітнитися і жити в порожній квартирі, але це ніяк не змінить мою жагу до спілкування, поки не знайду ту саму квартирку (а тут без людей ніяк) і поки погода дозволяє сидіти біля фонтану та ворожити.
Вчора познайомилася з милими першокурсницями. Ворожила їм і ми розговорилися. Я пообіцяла допомогти розібратися з собою, а мені - поспитати про квартиру. Класненько. А троє студенток розплатитися бусинкою, двома кавовими стіками та фенечкою - вийшло приємніше, аніж грошима, ообливо від їхньої радості тому, що вони можуть дозволити собі щось і без грошей ))) Мене обіцяли навідувати і підгодовувати. Хіба не прекрасно?))

Але не тільки добре буває.
Позавчора попалися дві жінки. Я одразу почула, що щось там не те. Вони ніби хижі рибини кружляли довкола, поки я ворожила іншим, а тоді перша підійшла і почала ставити контрольні питання. Одразу попросила піти. Друга виявилася досвідченою і бувалою. Я зразу відмовилася приймати гроші. Знаю я таку фішку і приймаю наперед лише від легких людей. Ця була не така. Вона пресувала мене питаннями, на які знала відповіді і всеж допресувалася до діагностики. Добре, що я в томк не дуже сведуща. Я розклала карти, але це було не те, що вона хотіла почути. Ні? Я демонстративно згорнула поле. Бувала жінка зрозуміла, що поживитися я їй не дам і наостанок кинула, що вона пережила клінічну смерть і багато побачила, а я - дурю людей і їй за мене образливо. От жеж лихо ходяче, вона мене таки зачепила. І нехай - маю стимул розвиватися.

Дні проходять довгі, мов тижні.
Я подумую назбиати на заміну Галі, якийсь маленький легенький нетбук, бо ноут вже не той і його б поставити в якомусь місці і не тягати туди-сюди, але як буде - не знаю.

Не танцюю, не займаюся поями, не малюю, не граю, тільки ворожу, читаю, гуляю, спілкуюся, але я відчуваю, як починаю загинатися в усьому цьому очікуванні. Те, заради чого я сюди приїхала, те, заради чого я чекаю.

Я люблю Львів, але він немов випробовує мене, як непоступливий коханець. Хіба він думає, що я надто горда, щоб розвернутися і поїхати до Києва? Так надто горда, а ще надто горда, щоб терпіти немилість надто довго. Хоча, я обманюю себе: Вітер збирається до Львову, Драко розглядає варіант приєднатися до мене. Я не можу відступати, та й куди мені відступати? Я пообіцяла собі не повертатися жити додому, я хотіла жити у Львові. За мрії та прийняті рішення треба боротися і не відступат перед труднощами хоч би як рвався терпець і умови здавалия нестрпними.

Навіть цікаво, до чого дійдуть наші стоунки з Левом. Поки я не надто вдоволенна. Розбещенне дівчисько )

--- від 2/09/2014---

@темы: течія

14:13 

Від зачину перший крок

Все сплітається, переплітається, затягується, мов петлі хижої голодної змії у вузол, що його навіть і не берися розплітати, немов він спаявся, запікся потом та крів`ю.

Я у Львові. Перший день. До обіду гуляла собі сама, сиділа у шоколадній в інеті, пила чай із джасміном. Тоді пішла до книгарні Є, аби начитатися книг і зробити нові пункти у блокноті, з яких поки виконала лише одне: відвідувати книгарні. Не танцювала вночі, бо живіт стиснуло кам`яною ручищею і скрутило, так, що я востанне розклала карти, взяла викарбовану мені монету з Чайкою, купила трохи харчу, поблукала вулицями і пошуках тієї самої Тесленка, приготувала/поїла і закуталася в усе тепле на гостьовому дивані. А, ще не нукала так багато у відповідь ))

Я спілкувалая на площі з художником, аби мати ще одного знайомого в цьому місті-місці, аби потім отримати дві таблички "Ворожка", аби зустріти викладачку з мого інституту і дізнатися про виступ моїх викладачів. Тоді не витримала задухи від розпилювачів вуличного майстра-художника і перемістилася до їншого фонтану, аби поворожити і поспілкуватися зі старим астрологом, що говоров так тихо-тихо, аби він фотографував мене і тоді ми трохи прогулялися, до того як я подивилася кінець тієї самої вистави Сокіл. Далі я бачила як той самий художник, що зайняв "мій" стовп шикарно вправляється з балончиками, шпателями і які шедеври у нього виходять (навіть подумала собі назаробити на його роботу). Тоді я посиділа ще трохи під новим ліхтарним стовпом аби поворожити чудовій дівчиніна троьх чоловіків і чути, як вона сіється з мого виразу обличчя, коли я відкривала карти на її претендентів. Потім говорила з чоловіком, що не вірив картам, а лише власній силі людини і запрошував пожити в нього, якщо не буде де. А я нічого не відповіла, бо карти казали не надто спішити і не казати ні, і не казати так, пофліртувати зі світом. Ворожила характернику та його знайомій щоб отриати монету закарбовану на бажання. Тоді таки потяглася на вписку, аби у кінці кінці влягтися друкувати враження із чашкю солодкого вистиглого каркаде з корицею.
---від 30/08/2014---

@темы: течія

13:02 

Ескізи нового життя

Ось я у ЛЬвові! Юху. Сама. Є знайомі, але нікого поряд. Це класно.
Я одна проїхала стпом двома фурами за 9 годин і ночувала вже на вписці )))

Що робити і як навіть не цявляю, але я більше не боюся. Навпаки, якось не терпиться ))

Чи знайду я житло до кінця місяця?
На що буду жити?
З ким буду спілкуватися?
Що мені принесе це місто?
В який бік я змінюся?

Купа питань, на які я готова шукати відповіді і в жовтні відповідати.

@темы: течія

01:00 

На серці каменюка

Ми віддалилися. Не знаю, з чим це пов"язано, але ми не бачилися 3 ночі, а коли зустрілися... неначе між нами нічого нема. Ніжність, екс. спільний побут, але нічого більше. Неначе ми давно не разом. Різкий ривок у різні боки.
Мене не гнітить ні розставання, ні те, що я буду жити далі без нього з іншими, і тут нема ні слова про вірність. Однаково. І в нього те саме. Я заговорила про це і він зізнався у відповідь.
Якось глухо.
Я сказала, шо ми можемо ще 2 тижні пожити у Києві за мій рахунок. Напевно не варто було. Попрощатися з усіма, хапанути рюкзак повний найважливішим і махнути хоч у той Харків, куди мене саме на днях кликав Льоха. Звалити на 2 дні, чи на два місяці. А тоді вже час покаже і серце наспіває.

Напевно, треба їхати додому, брати необхідне, купляти рюкзак, відсортувати речі, обіймати всіх, кого варто обіймати і їхати геть. Все скінчилося. Дивно нічого не відчувати, лише голу грубу необхідність. Я маю обов"язки і маю їх виконувати. Мій обов"язок - поїхати і не відкладати з цим.
Гірко у горлі, але легко на душі.

Просто страх змін і злість на себе за це небажання рухатися вперед.

@темы: особисте

00:10 

Лабіринти ч. 2

Він знову відключився. Останні ночі були майже без сну і тепер мозок вхопився за спокійне сидіння у маршрутці. Вчепився мертвим захватом потопаючого.

Перехід був таким самим, як і того разу у бібліотеці. Те саме відчуття і той самий смак у тілі: тягучий і одночасно якийсь свіжий, немов жилами в"язка текла м"ятна патока. Він сидів, притуливсися спиною до стіни, майже як вмаршрутці, тільки ноги витягнуті. Люцій відкрив очі, але нічого не змінилося. Чи то він осліп, чи то навколо був непроглядний морок. Він обережно провів рукою по обличчю, пальцями торкнув через повіки яблука очей. Наче нічого не змінилося. Він підвівся по стінці і прислухався. Було тихо так само, як і темно. Нікого і нічого, тільки підлога та холодна кам`яниста стіна.
Він зробив два широких кроки і наткнувся на протележну стінку. раптом у його голові майнула божевільна думка: він поліз до кішені. Запальничка була на місці, як і курительний мішечок. Він дістав металевий прямокутничок і вдячно поцілував власноруч врізблені на ній знаки. Не все так поано, якщо його пердмети перейшли з ним.
Люцій відкинув залізну кришку, короткий ролзчерк пальцем і морок прорізала рухлива квітка вогню. Він опинився у вузькому невисокому коридорі прорізаному у скелі. Попереду та позаду був глухий кут. Ні згори, ні знизу не було жодного отвору, чи проходу - лише суцільний камінь без стиків та виступів. Люцій стояв посеред кам`яної пастки.
Він закрив запальничку, пройшов назад і обмаців кожен сантиметр стін та підлоги. До стелі було просто не дістати, хоч би він і був майстром скалолазіння. Він пішов у протилежному напрямку. Там була така сама ситуація.

Люцій сів під стіною. "Вихід часто там, де і вхід. - думав він. Якщо спробувати заснути? Може вдасться прокинутися у своєму світі. Це безпечніше, аніж починати креслити символи і відкривати портали, поки не знаєш де ти, і які закони та сили тут діють.

Спати зовсім не хотілося, але він вмів заспокоювати свій розум, аби лишалося тільки себе відпустити і сон накривав покривалом. Він розгладив обличчя долонями до приємної теплоти, тоді шию, руки, груди, спину, живіт, ноги. Тіло розм`якло і відчуття почали танути, грані тіла потекли у морок. Він чув тільки своє дихання тихе та глибоке. Вдих. Видих. Вдииих. Вииидииих. Вдииииих.

Він відчув холод. Не той фізичний, а скоріш холод відсутності чогось, як на місці вирубаного лісу, або спустошеного дому. Люцій подивився навколо. Він досі був у підземеллі. Повернутися не вдалося. Він озирнувся і оторопів. У нього в ногах спало його тіло. Те, що воно виглядало як напівпрозоре червоне веретено його ніскільки не здивувало. Дивувало тільки те, що він розділився.
Звідкись взялася певність у тому, що тепер він зможе звідси вийти. Люцій оглянув коридор у пошуках підходящої стіни. Поверхні виглядали як мереживні перепонки, крізь які просвічувалися інші проходи та кімнати. Їх було тисячі навколо, на різних рівнях. Рухатия можна було у будь-якому напрямку. Але раптом він щось почув, якийсь незрозумілий запах.
Він блискавично опинився біля глухого кута і спинившись на мить, аби сконцентруватися і звірити напрям з якого йшов аромат, пройшов крізь стіну, полишивши своє тіло.
Це був подібний коридор, але запах тут був сильніший. Люцій пересік і його, звернув наліво, спинився на роздоріжжі трьох коридорів і підірнув у середній. Тут запах став дуже сильний і він відчув, що більше нема того пронизливого холоду, що панував навкруг у камері.
Юнак рвонув по сліду і за поворотом налетів на зелений кокон. Його одразу притисли за шию до стіни, а до грудей приставили щось гостре та вібруюче, хоча вже від самої хватки він втратив змогу ворушитися, немов доторк був паралізуючим. Кокон розкрився зверху і проступило обличчя жінки. Вона була вже не молода, але у блакитних очах вирували енергія та сила. Обличчя було зморшкувате, біле і вкрите рисками та крапками татуювання. За мить холодна лють воїна змінила здивування.
-Ти не син Тіні. - промовила вона пошепки, проглядаючи Люцію саме нутро. - Навіщо переслідував мене? Ти працюєш на них?
Стало одночасно холодно і спекотно, але холод тік із її очей в саме його серце.
-Божевільний! - раптом промовила вона пошепки, але це прозвучало як розкат грому всередині нього. - Тіні помітили твоє тіло. Повертайся у нього і тікай, якщо зможеш.
Вона різко відпустила його шию і вдарила у груди.
Він відкрив очі від болю. Нестерпно нили груди, як після лежання між молотом і наковальнею. Боляче було навіть вдихнути.
Але біль був дрібницею, бо він почув шум, як камінь тереться об камінь. Він запалив вогонь і побачив, як стіна в кінці проходу повзла у бік. В голові крутилися слова жінки-воїна. Раптом вогонь затріпотів на сильному вітрі, стало швидко холоднішати. Вогонь згас. Люцій занімілими пальцями спробував знову розпалити вогонь, але відчув як повільно падає, під чимось важким та крижаним.


Люцій відкрив очі. Навколо все плило, а тіло тремтіло. Розум повільно прихоив до тями, поки він нарешті не почув розбірливо.
- З поверненням, Люцію! - сказала Анна-Люсія, дивлячись йому в самі очі. - Ходімо зі мною.

@темы: проза

16:28 

Расставание

Ничто не приносит мне такой боли, как грусть за растениями. Ни за кем я так не тоскую, как за своими цитрусовыми деревьями, финиками, кактусами, гибискусами и другими. Я не могу возить их с собой, не могу таскать от вписки до вписки, по трассам и переулкам. Им нужна стабильность, которой у меня нет.

Когда-нибудь у меня будет сад, или оранжерея, или хотя бы окно, где будут расти все мои прелести и новые, и старые, и будет много трав и цветов. Когда-нибудь...

15:28 

Пережитки

Я, напевно, просто індульгую. Не так мені погано, мені взагалі не погано, я просто втомилася. Я виділила собі час на слабкість, час бути поза всім, не відчувати і не діяти. Це час на відновлення, час усвідомити просту річ: я перетнула рубіж.

Маю віддати собі належне, бо я таки проробила величезну роботу, наслідки якої проявляться потім і мені відкриється навий рівень усвідомлення себе. А зараз я маю право закрити на все це очі і сказати хух. Маю на це право, бо зовсім скоро мені доведеться розбирати завали після перебудови. Мене накрило цунамі і мало не втопило. Ніколи не думала, що з водою у мене все настільки погано, але все ж досвід.


17:48 

О! Небеса

Cat's Eye Nebula


Крабовидная туманность


The Perfect Storm

16:47 

Лабіринти. ч 1

Він викурив другу трубку. Голова самовільно відхилилася назад і погляду відкрилася панорама нічного неба. Жодних думок, жодних відчуттів, тільки чорне зоряне небо.

Він прокинувся. Такого ще не було, щоб він просто відлючився, просто провалився у сон, а от відчуття у тілі було таке, неначе він проспав годин з 10. Він перевернувся з боку на спину і добряче, до хрусту потягнувся. Тільки зараз до нього дійшло усвідомлення дивного відчуття: він лежав на чомусь рівному теплому і твердому. Він ясно усвідомлював, що засинав у лісі під деревом, на пахучій і вже вологій траві.
Він принюхався. Дивно, як він не второпав одразу, що пахне деревом, книгами та свічками.
Поступово очі звикли до напівтемряви. Звичайно це був не ліс. Він лежав у великій круглій залі. У центрі стелі проходили вузенькі гвинтові сходи, від яких променями відходили різні книжкові стелажі. Він сів і сперся на решітку сходів.
Все було на диво реально і стійко, як для сну. Він встав і підійшов до одного з проходів між стелажами. Там була купа різноманітних книжок та предметів: ящичків, зброї, дитячих іграшок. Несподівано почувся дзвінкий звук посуду об посуд. Він озирнувся на звук і побачив високу жінку у чорному шовковому халаті до підлоги з великим білими астрами. Вона була молода смаглява і дуже гарна.
- Злякався? - вона сором"язливо усміхнулася, приопустивши голову і знову глянула на нього. Я зовсім не хотіла тебе лякати. Хотіла пригостити чаєм гостя.
Він мовчав. Поряд з нею він нічогісінько не відчував, так немов вона була лише проекцією, фільмом. Навіть привиди та фантоми відчувалися, а вона - ні.
- Ти щойно з довгої дороги. Давай вип`ємо чаю.
Він не знав, чи можна тут щось пити, чи взагалі чогось торкатися, але інтуіція ще не прокинулася і доводилося плести за течією. В дівчині не було нічого загрозливого, хоч він і знав, що то не показник. Одначе, він не знав де він і для чого, а вона явно все розуміла.
- Із задоволенням, - відповів нарешті він і привітно всміхнувся.
- Нарешті, а то я вже боялая, що ти перемістився не повістю.
- Де я? - спитав він, піднімаючись за нею сходами.
- У моїй бібліотеці, - вона несподівано зупинилася і розвернулася. Вона була не дуже високою, тож вони деякий час дивилися одне одному прямо в очі. - Ти не знаєш, де ти? - спитала вона з щірим здивуванням.
Він знову не відповів. Можливо це було його помилкою, питати про таке. Ким би вона не була, вона могла використати це проти нього. Він трусонув головою. Його знову гризла параноя, хоч він і був певний, що розібрався з нею.
- Такого не може бути, - сказала жінка, продовжуючи підйом. - ти або хочеш ввести в оману мене, або себе.
Він виліз за нею на сонячну веранду. Зміна обстановки так здивувала його, що він на мить застиг. Навколо веранди буяв сад повний трав та фруктових дерев, співали неподалік птахи, а вітер приносив шум прибою.
- Звідси кращій вид, - перевела на себе увагу мулатка і помахала йому рукою з-під виноградного навісу. Вона сиділа за маленьким круглим столиком і гладила буру кішку.
Він сів поряд і уважно глянув на кішку.
- Мене звуть Мориган, - промовила жінка, кокетливо нахиливши голову. - А це - Бастет. Мене не хочуть називати інакше, а я не можу називати інакше її.
- вона розлила чай у широкі глиняні чаші і уважно глянула на нього.
- Луцій.
Несподівано кішка застрибнула на стіл, перестрибнула через посуд і завмерла коло нього. Великі блакитні очі захопили його погляд. Стало м`яко і легко. Він напружив усе ество аби відірвати погляд, але це не було йому під силу. Кішка виявилася сильнішою за всі його ментальні прийоми.
- Бастет припини, - почулося десь здалеку. - Бастет, кицю, іди но до мене.
Пелена потроху почала відходити. У вухах стояв дзвін.
- Вибач її, - почувся все той приємний голос Моріган. - Вона знала Люція і це однозначно не ти. Певно вона приревнувала до імені. Тепер точно випий чаю.
Вона стояла знову зовсім поряд. Від неї йшло тепло і пахло гвоздикою та апельсином. Він торкнувся її пальців, коли забирав чашу і пальці були теплі та живі на дотик.
Він відпив гарячого м`ятного чаю і відчув полегшення і ясність в голові.
- Бастет не дуже людима, тільки мене терпить. - Моріган повернулася на місце, підставивши коліна кішці. Вони довго пили чай мовчки.
Луцій слухав шум моря. Десь неподалік хвиля розбивалася об скелю. Він не знав цього місця Ні зі снів, ні зі спогадів.
- У тебе мало часу, - промовила мулатка, гладячі кішку і не дивлячись на нього. - За чим ти до мене прийшов?
- Поки не знаю.
- Тоді тобі нічого не допоможе.
Все зникло. Він стояв у тій самій бібліотеці біля стелажа і дивився на картину вернади, оточенної прекрасним садом, на якій мить назад сидів. На веранді сиділа гарна смаглява жінка з кішкою на руках.
Він поставив альбом на місце і підійшов до сходів. Нагорі було темно. Він піднявся на саму гору і повільно відсунув важкі двері. Люцій опинився у суцільній темріві. Чути було тільки шум його рухів.
Неподіванно хтось, або щось штовхнуло його.

Він прокинувся від падіння у траву. Знайомий запах приємно обволік, прохолодні стебла лоскотали шкіру. Люцій пам`ятав сон досконально. Він підніс занімілу руку до очей і з гордістю відмітив, що таки привчив себе правильно тримати в руці трубку при будь-яких обставинах, щоб не розтрощити при такій от оказії.

Люцій сів. Була ще тиша глибокої непроглядної ночі. Він повільно забив трубку і закурив.

@темы: проза

17:58 

Бздик чистоту

Здаэться хтось наклав на мене прибиральне закляття. Тепер я весь час щось прибираю,. Так, спокійно в процесі нормальної діяльносты прибираю всілякі смітинки, розкладаю речі на місця. Непогано, але так дивно

@темы: течія

17:05 

Письмо №5. Про любоффф

Християне любят порассказывать, что Бог любит нас.
Звучит, как несусветный бред фанатиков. Мне кажеться, что дело тут лишь в том, что сам образ Вседержателя - это бородатый мужык в белом с бородой. Мне трудно поверить в то, что какой-то мужык на небесах следит за мной каждую минуту и любит меня. Бррр. Аж мурашки по коже. Захотелось оглянуться и убедиться, что никто не глазеет из-за угла.
Что-то не хочется мне такой любви.
Персонализация - это слишком. А вот представить, что весь мир любит меня и заботиться обо мне - попроще. Даже логически можно проследить. Я точно могу.
Все мои пожелания выполняются. Что не попрошу (а делаю я это не особо часто), всё реализуется, стоит тольлко подождать. Мир обо мне всегдапозаботится. Голодна? Вот тебе абрикосовое дерево. Хочешь красивое платье? Вот, покупай. Хочешь пообщаться с кем-то мудрым? Обратись и слушай.

Что-то вечно защищает меня от опасностей. Под поезд не лезу, волков не дразню, в горящие избы не вхожу, но: всегда найдется что-то/кто-то для моей защиты. Чем больше я это замечаю, тем в большей безопасности чувствую себя.

А еще, куча подарков. например: красивый закат. Это чудо не только мне одной но как прекрасно. А еще - способность жить, творить и взаимодействовать. Ничего так презенты ))

@темы: течія

02:50 

Послушание

Это считается наивысшей доблестью жены. В нашем современном мире равенства это недопустимая роскошь. Но....

Год назад я не могла себе такого позволить. Слушать кого-то? Но зачем? Я сама всё знаю, сама всё сделаю, сама и идите, займите себя чем-то. Глубокое невежество.
Я тогда даже представить себе не могла, какой же это кайф: сознательно, с полной отдачей делать то, что советует/велит Он. И даже... (как такое могло произойти?!) не двигать даже пальцем пока не поступит указаний и запрашивать такие указания.
Безумие.

Ха! Совсем нет. Просто позволяю себе быть слабой, пассивной и готовой принять любые условия. Всё лишь для того, чтобы мужчина, да и вообще мужчины могли рядом со мной проявлять свою мужскую природу быть сильными, активными и решительными. Это называется «гармония».

«Сама» может идти в горы и жить отшельницей.

02:49 

Мур-мур

Напевне, це називають «бути щасливою».
Я б хотіла написати як воно, але це абсолютно зайве. Достатньо простої констатації. Мені добре від того, що відбувається між нами і від того, як він мене змінює.

Нещодавно я відчула, наскільки змінилася за цей весь час, настільки, що можу дозволити собі ці стосунки.

Мур

00:19 

О КК


О Карлосе Кастанеде нечего говорить, пока не прочтешь хотябы первые 4 книги. Так мне говорили. Наверно, так оно и есть. Я прочла только первую и не увидела ничего такого, чтобы могло меня оттолкнуть. Видимо что-то меня поджидает.
Говорят, мировозрение меняется по прочтению, но информация как-то мягко вошла в уже созданную картину мира. Пока первый том и он пошел на удивление мягко. Стиль написания не бесит и читается легко, не так как при прежних попытках.

Скорей всего дело в том, что:
1- елементарно пришло время для прочтение и время на прочтение появилось. Времени достаточного не было, чтобы взяться и осилить.
2 - прежние попытки не имели системы. Раньше что-то было не так, натянуто и не ясно и. Я впервые взяла в руки 1 книгу. Находила то ту, то ту, читала не то, вроде даже и скачала всё, но забросила в дебрях ноута, и аудиокниги слушала, но не с начала. Сумбур.
3 - мне в руки пришла именно книга. Можно было напрячся, найти в нете, распечатать, попросить. Но, я знала, что лучше дождатья, пока такая книга сама прийдет ко мне в руки, чтобы стоило только попросить и протянуть руку. )

Теперь же, дочитав, еле сдерживаюсь, чтобы не рынуться читать дальше. Зачем? Внутрений голос говорит мне подождать и я всегда слушала его. Слушаю и сейчас, ведь нужно-то всего один день... А значит вечером, максимум - завтра утром я продолжу.

Что меня захватило? Не обилие наркотического опыта. Многое в книге мне созвучно, много елементов просто перекликаются, как маячки в ночи. Там словно рассказывают про мой мир, о котором я почему-то забыла. Это что-то типа: если до тебя до сих пор не дошло, или ты в чем-то еще сомневаешься - читай. Читаю и выпадаю в осадок от удивления.

Многие читали эти книги, так что ничего тут такого нет, правда?
Может меня сорвет на 2-й, или 3-й. Может дорвусь до 4-й ведь решила и скажу «К черту!». Или таки запихну в себя ве 10, как гадкую микстуру по той же причине и никому не заикнусь, что открывала, кому нужно скажу честное «не вышло» и всё на этом. Может...

23:57 

Письмо в никуда

Страшно не люблю, когда морозятся.
Не тогда, когда ты звонишь, а тебе не отвечают, не тогда, когда говоришь, а не отвечают. Не люблю, когда обещают и не делают. Дело не в том, что я тут вя готовая жду, а прото в отсутствии обратной связи. Забил, забыл, передумал, не выходит - сообщи, предупреди. Так всегда делала моя мама, да и вообще люди воокруг меня иногда любят в такое повыпадать.
Я же всё понимаю, сама особенной обязательностью не отличаюсь и часто не делают то, о чем пообещала, но только поледнее время я забиваю на то, чтобы позвонить и сказать. Не делаю так лишь потому, что достало быть такой обязательной, когда это нафиг никому...
А вообще у меня мулька относительно обещаний, может потому, что я не спешу обещать то, что могу не выполнить. Иногда выполняю обещание в урон себе просто потому что это правильно. Ценное качество, нужно бы его подлатать и снова поставить в строй.

Еще мороз бесит в плане отношений. «Да-да-да, хочу тебя видеть, хочу общаться с тобой.» Одна из причин, почему я захожу в инет только когда нужно что-то найти/сделать, попутно переписываюсь. Теперь только попутно. Этот мороз проверяется инициативой. Скучаешь, хочешь общаться - приедь, позвони, назначь время-место, приедь. Всё отальное - блажь.
Отсутствие времени - блажь, растояние - блажь. Можно ездить и за сотни километров, когда хочешь, а между поездками - созваниваться каждый вечер, перед сном хоть на пару минут. Я пробовала. Ничего такого сложного в этом нет.



Хотя... Вру. Меня это когда-то бесило, когда-то я это «страшно не любила». Сейчас как-то пофигу. Легкий шлейф остался, как горькое послевкусие от полынной травы, но не более.

Никто особенно не звонит. Потому мои номера периодически вне зоны доступа. Нужно будет перезвоню, нужно будет - перезвонят. Комуникация утратила тот прежний смысл. Да и общение утратило, как бы я не любила говорить с людьми и слушать их.
От нафиг мне телефон?

Лучше работать над собой, чтобы нужные и нужное притягивались сами, чем чего-то от кого-то ожидать. Меня ждать отучивают не первый год и я таки делаю успехи.

Я свое наездила поездами, электричками, маршрутками, набегала, находила пешком километрами, выждала часами в одиночестве квартир-коридоров-улиц, вытерпела конкуренцию семьи-друзей-компьютера, наловила за плечи-руки, молча наглоталась пренебрежением, наговорила уговарами-признаниями-вызовами.
И ничего не добилась. Конечно. Сама дура.
Устала и больше не хочу. Буду милостиво позволять с собой встретиться, прийти на прием в удобное для меня в время, в удобном месте. Лишь бы только не задавило ЧСВ мое королевское величие )))

От 08/VII/2014

15:07 

Лист №3 Удар під дих

Моєму его дали під дих. Здається з ноги, але дуже акуратно, точно і без злості. Холодна жорстокість. В одну мить здалося, що ніщо з того, що я роблю не має сенсу. От стояла я на місці і стою і все, що було пророблене нікуди мене не просунуло.
Якось так.

А все тому, що дві абсолютно не байдужі мені люди сприймають мої слова зовсім не так, як я їх кажу, а "я так чувствую", " не нужно со мной так разговаривать". Вони схожі, але це як дзвіночок: раз я з першого разу не докумекала, потрібен контрольний, так, щоб точно стало ясно. Тут нема винних, виключно неправих. В конфлікти винны обидва, але до мене завжди висувають вимогу не провокувати ці конфлыкти. Майже неможливе завдання, поки я не навчуся керуватися своєю реактивністю і справа не у тій самій інтонації, і не в словах які я підбираю якось на так. Іншим битакож не завадило применшити своє его і заспокоїти свій егоїзм, але це вже справа суто особиста.

На деякий час здалося, що я навчилася справлятися з цим. але ні-ні-ні. Великий стрибок назад, на мало не сам початок. Сумненько.
Я на багото що забила, про багато що забула і ось він, мій результат недопустимої халатності при взаємодії з людьми.

Добре те, о цей удар під дих примусив моє власне его жадібно хапати повітря і, в такій незручній і болючіій ситуації, природно попуститися. Легкий попуск від світу. Тепер багато речей стало ясно, щось відвалилося, щось стало на місця. Наприклад те, що мені трошечки сідають на голову. Поки я несу, підтримую, веду - все ок. Варто тільки відступити - одразу все розповзається. Надто м"які та обережні методи я обирала. Це не значить, що тепер всім буде повна жопа, але дещо треба буде змінити. Не хочу більше нянчитися., ходити колами та робити притирання мертвим. Сама ще не дуже розумію, що і як робитиму, але однозначно багато ще переоціню та передивлюся.
Щось на кшталт: так - так, ні - до побачення. Не треба нав"язуватися і вмовляти, примушувати. Що мене дістало найбільше з такими людьми, так те, що я ля чогось виявляю більше активності та ініціативи. аніж люди, яким це потрібно більше, аніж мені )))

Краще складати орігамі-дракончиків і не намагатися відгодувати его спробами когось врятувати, чи комусь допомогти.


13:53 

Письмо №2 голоски в углу

Хай.

По дурацки как-то )

Я сижу на иголках.
Это такое предчувствие, от которого сладко тянет в животе, от которого взгляд замирает на миг и не хватает воздуха. Предчувствие чего? Что-то будет, что-то нужно будет сделать очень вовремя и очень правильно.
И это не страх налажать. Нет, просто предвкушение, что очень скоро жизнь сделает сумасшедщий виток. Я люблю скорость и опасность люблю и замечательно то, что ничего не будет как прежде.
да я не хочу ни каких прежде.

Я не знаю, от чего это, но возможно от всего-всего-всего. Аж ногти чешутся.
Нетерпение....
И эти шепотки в голове. Нет, нет у меня шизы, даже не надейся. Просто это внутрений голос от переизбытка чувств перешел на шопот и подкрался очень близко, как пума ))
Как-то так.

Шатро

главная