• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: проза (список заголовков)
03:38 

Лабіринти. Анна- Люсія ч 2

Анна-Люсія стояла на кухні біля вікна і нервово терла руки. Вона досі не могла позбутися того відчуття, того важкого, мов лавина, холоду. Вона трусонула головою і поставила чайник. Треба було щось робити.
Вона дісала з кішені телефон і набрала Гретту, свою колишню одногрупницю.
- Привіт. Як ти?
- Добре. Ми тут збираємося до Греції. Чому б тоьі не поїхати з нами?
- У мене проект. Не хочу отак все кидати.
- У тебе весь час проект... Якщо один завалиш, то всі зрозуміють, що ти просто жінка, а не тяглова коняка і будуть любити тебе ще більше.
- Можливо. Я подумаю над цим. Мені тут знадобився телефон Кирила.
- Люцій, - протягнула Гретта і десь на тому боці телефону сонце затягнулося грозовими хмарами. - Ти ж знаєш, як у нас з ним все було непросто. - стимано процідила вона, явно підбираючи калібр блискавиці.
- Твоя проникливість мене просто вражає. - сказала Анна-Люсія примирливо. - Так, це через Люція, але я тобі нічого не говорила.
- І як він?
- Знову.
- Ох. - тиха затяжка. - Ти мене заспокоїла - нагадала як добре, що я давно не там. Я скину тобі смс. І ти подумай про Грецію. Ми чудово проведемо час вчотирьох.
Анна-Люсія відмахнулася від образу уікенду на березі Середиземного моря і вимкнула чайник. «Море і пляж почекають» - сказала вона собі, хоча от саме зараз, після пережитого, прогрів всього тіла на сонечку їй би не завадив.
Бібікнув мобільний і вона швидко набрала номер який прийшов смс-кою. Слухавку довго не брали, але вона наполягала і подзвонила вдруге. Кирил ігнорував, просто ігнорував телефон, хоча навіть на такій відстані вона відчувала - чув, що дзвонять.
Нарешті виклик прийняли і почувся заспаний бас:
- І кому це не терпиться, о.....
- Шостій вечора, - підказала вона.
- О! Крихітко! Ми знайомі? Дай згдаю....
Анна-Люсія тихенько приснула від сміху. Сексуальна тематика у спілкуванні набирала обертів і це дещо означало, дещо досить конкретне. Тож вона вирішила перейти одразу до справи:
- У мене Люцій і з ним біда.
Зависла важка пауза. Анна-Люсія відчула як Кирил разом прокинувся і зібрався до купи.
- Анна-Люсія, - напружено промовив він. - І ти серйозно. Скинь мені адресу. Я скоро буду.

Анна-Люсія присіла за стіл і опустила русяву голову на руки. Вона усміхнулася сама до себе, бо руки були теплі і більше не тремтіли. Вона подумки прикинула можливість відгулу на морі. Це була майже ідеальна можливість. Майже...
Якесь нехороше передчуття зуділо всередині неї, від чого вона нервово встала з-за столу і пішла до ванної.
Люцій лежав у воді, вода парувала. Було спекотно та волого, мов у парнику. Анна-Люсія оглянула овалне обличчя із золотистою засмаглою шкірою, широкопоставленними сірими очима і високим лобом, носом з гордою горбинкою і вольовим випуклим підборіддям. Вилиці в нього були винолені, а русяве волосся заплетене назад як у скандинавів з фільмів, від чого лоб здавався ще вищім.
Він був і тут, і не тут. Явно не спав, але... Анна-Люсія не стала надто занурюватися, побоюючись холоду

Подзвлнили у двері

- Вибач, що без квітів та рафаелки. - промовив Кирил і рішуче увійшов до квартири, коли вона відкрила двері.
- Нічого, - відповіла вона, - я всеодно ще депіляцію не зробила і в мене, здається, болить голова.
- Масаж? - Він зупинився в передпокої і, роззуваючись, просканував простір поглядом. Анна-Люсія спокійно дивилася на цього високого чоловіка з тілом важкого атлета. Він був коротко стрижений, з крупним квадратним обличчям і пронизливими блакитними очима, які притягували до себе погляд.
- Так. Масаж Люцію не завадить. - відказала вона і зазирнула до ванною. - От бісові лапки, він знову заснув!
До того, як вона встигла щось ще сказати, Кирил граційно пронісся повз неї, заскочив до ванної і підняв Люція з води.
- Оуууу. - протягнув Кирил. - Варто було на тиждень поїхати, як ти загуляв.

@темы: проза

17:08 

Лабіринти. Анна- Люсія ч 1

Анна-Люсія сиділа в парку. Був кінець травня, дерева шепотіли щось своїми смарагдовими кронами, від чого в голові ставало зовсім порожньо і шум міста відступан на задній ледь помітний план. Було спекотно і так солодко. Дівчина дозволила собі відкинутися на спинку лавки від чого її молоде тіло під легким сарафаном набуло особливої звабливості.
Про цю звабливість вона підозрювала, але теж десь на перефирії, поки не відчула збудження. Воно було подібне тремтінню гарячого повітря на горизонті, між складками якого проступають охристі сполохи розпеченої жаги. Збудження було десь на горизонті її свідомості, тоді ближче і ближче, поки не стало зовсім поряд і не почало пульсувати в такт серця. Не її серця. І збудження було не її, але вона явно була його причиною і потенційним об`єктом. Це дратувало. На порятунок з глибин свідомості виринув внутрішній діалог і почав нашіптувати: «Це не до тебе. Не надумуй. Чим ти можеш зацікавити...».
Анна-Люсія не вступила в безглуздий діалог і відправила набридливого балабола назад на дно свідомості. Вона повільно піднялася з приємного стану медузи і глянула в напрямі джерела сигналу. Накрило гарячою хвилею, від якої стало душно і захотілося відкинутися назад, ніби нічого і не було. Пізно. Юнак напроти помітив її і вона відчула його готовність йти в наступ.
Анна-Люсія затримала дихання і сконцентрувалася на відчуттях власного тіла. Вдих. Голова світлішає, прохолода від маківки огортає все тіло. Видих. Кокон кристалізується і чужі відчуття та бажання відступають геть. Знову тільки вона.
- Вам зле? - він підвівся з лавки і в один крок опинився зовсім поряд. Молодий, десь до тридцяти, статний, добре вдягнутий, чорнявий, вже засмаглий, від чого його сірі очі ще пронизливіше виділялися на обличчі. Впевненне підборіддя, трохи монгольські вилиці, хитрі сірі очі.
«О! Знав би ти наскільки і через кого.»
Але сіроокий молодик не чекаючи на відповідь, торкнувся її чола прохолодними кінчиками пальців. Тілом пройшла крижана хвиля, але кокон чудово тримався і більше нічого не пропустив всередину. Анна-Люсія відсунулася в бік.
- Що ви робите? - зімітувала вона тихе обурення та легке зніяковіння пуританки. Нічого що пуританки не дозволяють собі легких барвистах сарафанів і не розвалюються в парку на лавці посеред міста. Це була ідеальна суміш для досвідченого ловеласа, що стояв перед нею. З одного боку відступ та захист, а з другого - визнання його першої перемоги.
Анна-Люсія любила погратися в котика та мишку. Сьогодні їй було лінь гратися в котика.
- Вибачте за мою нетактовність, - Ловелас сів поряд. Навіть з-під кокону Анна-Люсія відчувала наскільки йому подобалася така нетактовність. - Ви така прекрасна відпочівали в тіні, а потім підняли голову і мені на мить здалося, що ви втратите свідомість.
Його засмаглі міцні руки підхоплюють її непритомну і ... Дівчина прогнала з голови липку, як розплавлена жуйка фантазію, не вдаючись чия вона.
- Так спекотно. - прошепотіла вона і послала йому усмішкою прощення. І крапельку прохання. Самим нахилом голови, звівши очі в далечінь. «Спека - не ваша провина, але ви можете мене врятувати. Якщо хочете»
Звичайно, він хотів.

Якби вона була кішкою, то все б закінчилося вже сьогодні, можливо навіть до заходу сонця, аби опісля заснути у власному ліжку і прокинутися самій. Анна-Люсія любила прокидатися сама.
Але цього разу вона була мишкою і квапитися не збиралася, тому після легкої прогулянки вони сиділи в рятівній прохолоді кафе. Його звали Антуан і він не звик квапитися ні з кавою глясе, яку він пив дуже повільно, смакуючи кожен ковток, а ні з жінками. Вона це бачила і їй це подобалося. Не було потреби підтримувати його інтерес і охолоджувати пристрасті. Можна було просто їсти ніжне вешкове морозиво і бути милою мовчазною мишкою, яка в якусь мить глянула на годинник і округлила очі від здивування.
Він посадив її на маршрутку і обіцяв подзвонити. Дзвонити він збирався вже цієї ночі.

Майже одразу Анна-Люсія відчула, що щось не так. На контрасті після спілкування із звабливим Антуаном це відчувалося аж надто гостро. Бажання тікати з маршрутки не було, натомість треба було терміново щось зробити, рухатися вперед і дуже швидко. Вона роззирнулася маршруткою і помітила спереду знайому потилицю. Люцій. Вона перескочила на сидіння перед ним і зазирнула йому в обличчя, а насправді - трохи відсунула пелюстку кокону і краєм свідомості всередину нього. Вона мало не закричала і не сіпанулася назад, накинувши на себе всі можливі щити, кокони та блоки. Всередині Люція був паралізуючий холод. Вірніше це він був "там". Замість того, щоб тікати та захищатися вона на останньому диханні схопила ту обморожену примару, що стала Люцієм і вирвала за собою у реальність.
Люцій глянув на неї напівсвідомо, але вона знала, що він тут. Анна-Люсія притислася головою до скла і з насолодою вдихнула застійне густе від пекельної спеки повітря маршрутки.
- - З поверненням, Люцію! Ходімо зі мною. - сказала вона спокійно і відчула його мовчазну згоду.
На щастя її дім був поряд із зупинкою. На щастя він зміг дійти сам.

@темы: проза

19:01 

Лабіринти ч.3

Дихати було важко. Він насилу доплівся до квартири і тепер тримався з останніх сил, аби не відключитися, поки Анна-Люсія відмикала замок. Сонце вдарило в обличчя, коли двері прочинилися і він запізніло закрив очі. У квартирі, скоріш за все, було спекотно, але він нічого не відчував, окрім холоду, що розходився хвилями від кожного поруху.
Люцій увійшов і привалився до стіни. Серце шалено калаталося в грудях.
- я... у... ванну. - із зусиллям витиснув із себе і поплівся до ванної. Довелося зробити над собою величезне зусилля і не лягти прямо так у одязі разом з усіма цінностями.
Тіло здригнулося від гарячої води, але одразу заспокоїлося. Хотілося спати, але цього він дозволти собі ніяк не міг. Треба було триматися, поки не прийшло рішення, поки не стало ясно.

Він йшов вулицею. Поряд йшла жінка. Вона раптом зупинилася, перегородивши йому дорогу, і уважно подивилася на його. Вона показала йому дипломат і сказала, що в йому все, що йому знадобиться.
- Томас, - промовила вона, - ми розраховуємо на твою співпрацю.
Люцій помітив, що ніхто на цій людній вулиці на них не звертає уваги.
- Вони - проекції. Я навмистно запросила тебе сюди, щоб нам не заважили. - вона ще раз на нього подивилася. - Часу достатньо, для тебе навіть забагато.
Люцій нарешті взяв дипломат у руки і відкрив його. Всередині були контейнери з ампулами.
- Я сам виходитиму на зв`язок, - сказав він, закривши дипломат. Жінка схвально кивнула. Вона сиділа напроти за столиком і пила каву. Люцій оглянув зал ресторану і підкликав офіціанта. Кельнер миттево опинився коло них. Він простягнув меню. Люцій взяв книгу, але відчув на руках щось липке. Він струсив з долоні янтарний сік персику. Хтось засміявся і сказав, що він весь заляпався. Люцій засміявся у відповідь і витер краплі об сарветку. Він зробив змовлення і офіціант одразу поставив ароматну рибу запечену з овочами перед ним на стіл.
- Покваптесь зі стравою, - промовив офіціант. - У вас мало часу.
Люцій глянув у бік виходу, але офіціант промовив «Позаду». З краю площадки було видно велику частину міста, що стрімко наповнювалося темною водою. Це не надто лякало, але юнак, не відкладаючи, прийнявся за розкішну на смак страву. Коли він скінчив, вода майже вже вкрила більшість будинків і підступалася до краю залу ресторану. Люцій підвівся і засунув у рюкзак за плечима контейнери з ампулами. Щось мало бути ще. Вода вже підступила до ніг, коли він дістав пропуски та картки. Він кинув порожній дипломат під ноги і подивився на море, що насувало. Бігти було нікуди і він стрибнув на зустріч хвилям.
Вода навколо вирувала і пінилася і він був лише безсилим тілом в потоці, що затягував його кудись у безвість. Щось трусонуло, його несподівано вирвало з потоку і понесло на зустріч блідому світлу. Він зібрався і різко штовхнув себе вперед.

Він лежав у ванній і хтось тримав його під руки. Анна-Люсія стояла поряд і щось говорила. Думки губилися, але він розумів, що ця крихітка вдруге його врятувала.
- Оуууу. - почувся голос. Заспаний голос видав спокійне "Це - Кирил і тримає мене". - Варто було на тиждень поїхати, як ти загуляв.

@темы: проза

00:10 

Лабіринти ч. 2

Він знову відключився. Останні ночі були майже без сну і тепер мозок вхопився за спокійне сидіння у маршрутці. Вчепився мертвим захватом потопаючого.

Перехід був таким самим, як і того разу у бібліотеці. Те саме відчуття і той самий смак у тілі: тягучий і одночасно якийсь свіжий, немов жилами в"язка текла м"ятна патока. Він сидів, притуливсися спиною до стіни, майже як вмаршрутці, тільки ноги витягнуті. Люцій відкрив очі, але нічого не змінилося. Чи то він осліп, чи то навколо був непроглядний морок. Він обережно провів рукою по обличчю, пальцями торкнув через повіки яблука очей. Наче нічого не змінилося. Він підвівся по стінці і прислухався. Було тихо так само, як і темно. Нікого і нічого, тільки підлога та холодна кам`яниста стіна.
Він зробив два широких кроки і наткнувся на протележну стінку. раптом у його голові майнула божевільна думка: він поліз до кішені. Запальничка була на місці, як і курительний мішечок. Він дістав металевий прямокутничок і вдячно поцілував власноруч врізблені на ній знаки. Не все так поано, якщо його пердмети перейшли з ним.
Люцій відкинув залізну кришку, короткий ролзчерк пальцем і морок прорізала рухлива квітка вогню. Він опинився у вузькому невисокому коридорі прорізаному у скелі. Попереду та позаду був глухий кут. Ні згори, ні знизу не було жодного отвору, чи проходу - лише суцільний камінь без стиків та виступів. Люцій стояв посеред кам`яної пастки.
Він закрив запальничку, пройшов назад і обмаців кожен сантиметр стін та підлоги. До стелі було просто не дістати, хоч би він і був майстром скалолазіння. Він пішов у протилежному напрямку. Там була така сама ситуація.

Люцій сів під стіною. "Вихід часто там, де і вхід. - думав він. Якщо спробувати заснути? Може вдасться прокинутися у своєму світі. Це безпечніше, аніж починати креслити символи і відкривати портали, поки не знаєш де ти, і які закони та сили тут діють.

Спати зовсім не хотілося, але він вмів заспокоювати свій розум, аби лишалося тільки себе відпустити і сон накривав покривалом. Він розгладив обличчя долонями до приємної теплоти, тоді шию, руки, груди, спину, живіт, ноги. Тіло розм`якло і відчуття почали танути, грані тіла потекли у морок. Він чув тільки своє дихання тихе та глибоке. Вдих. Видих. Вдииих. Вииидииих. Вдииииих.

Він відчув холод. Не той фізичний, а скоріш холод відсутності чогось, як на місці вирубаного лісу, або спустошеного дому. Люцій подивився навколо. Він досі був у підземеллі. Повернутися не вдалося. Він озирнувся і оторопів. У нього в ногах спало його тіло. Те, що воно виглядало як напівпрозоре червоне веретено його ніскільки не здивувало. Дивувало тільки те, що він розділився.
Звідкись взялася певність у тому, що тепер він зможе звідси вийти. Люцій оглянув коридор у пошуках підходящої стіни. Поверхні виглядали як мереживні перепонки, крізь які просвічувалися інші проходи та кімнати. Їх було тисячі навколо, на різних рівнях. Рухатия можна було у будь-якому напрямку. Але раптом він щось почув, якийсь незрозумілий запах.
Він блискавично опинився біля глухого кута і спинившись на мить, аби сконцентруватися і звірити напрям з якого йшов аромат, пройшов крізь стіну, полишивши своє тіло.
Це був подібний коридор, але запах тут був сильніший. Люцій пересік і його, звернув наліво, спинився на роздоріжжі трьох коридорів і підірнув у середній. Тут запах став дуже сильний і він відчув, що більше нема того пронизливого холоду, що панував навкруг у камері.
Юнак рвонув по сліду і за поворотом налетів на зелений кокон. Його одразу притисли за шию до стіни, а до грудей приставили щось гостре та вібруюче, хоча вже від самої хватки він втратив змогу ворушитися, немов доторк був паралізуючим. Кокон розкрився зверху і проступило обличчя жінки. Вона була вже не молода, але у блакитних очах вирували енергія та сила. Обличчя було зморшкувате, біле і вкрите рисками та крапками татуювання. За мить холодна лють воїна змінила здивування.
-Ти не син Тіні. - промовила вона пошепки, проглядаючи Люцію саме нутро. - Навіщо переслідував мене? Ти працюєш на них?
Стало одночасно холодно і спекотно, але холод тік із її очей в саме його серце.
-Божевільний! - раптом промовила вона пошепки, але це прозвучало як розкат грому всередині нього. - Тіні помітили твоє тіло. Повертайся у нього і тікай, якщо зможеш.
Вона різко відпустила його шию і вдарила у груди.
Він відкрив очі від болю. Нестерпно нили груди, як після лежання між молотом і наковальнею. Боляче було навіть вдихнути.
Але біль був дрібницею, бо він почув шум, як камінь тереться об камінь. Він запалив вогонь і побачив, як стіна в кінці проходу повзла у бік. В голові крутилися слова жінки-воїна. Раптом вогонь затріпотів на сильному вітрі, стало швидко холоднішати. Вогонь згас. Люцій занімілими пальцями спробував знову розпалити вогонь, але відчув як повільно падає, під чимось важким та крижаним.


Люцій відкрив очі. Навколо все плило, а тіло тремтіло. Розум повільно прихоив до тями, поки він нарешті не почув розбірливо.
- З поверненням, Люцію! - сказала Анна-Люсія, дивлячись йому в самі очі. - Ходімо зі мною.

@темы: проза

16:47 

Лабіринти. ч 1

Він викурив другу трубку. Голова самовільно відхилилася назад і погляду відкрилася панорама нічного неба. Жодних думок, жодних відчуттів, тільки чорне зоряне небо.

Він прокинувся. Такого ще не було, щоб він просто відлючився, просто провалився у сон, а от відчуття у тілі було таке, неначе він проспав годин з 10. Він перевернувся з боку на спину і добряче, до хрусту потягнувся. Тільки зараз до нього дійшло усвідомлення дивного відчуття: він лежав на чомусь рівному теплому і твердому. Він ясно усвідомлював, що засинав у лісі під деревом, на пахучій і вже вологій траві.
Він принюхався. Дивно, як він не второпав одразу, що пахне деревом, книгами та свічками.
Поступово очі звикли до напівтемряви. Звичайно це був не ліс. Він лежав у великій круглій залі. У центрі стелі проходили вузенькі гвинтові сходи, від яких променями відходили різні книжкові стелажі. Він сів і сперся на решітку сходів.
Все було на диво реально і стійко, як для сну. Він встав і підійшов до одного з проходів між стелажами. Там була купа різноманітних книжок та предметів: ящичків, зброї, дитячих іграшок. Несподівано почувся дзвінкий звук посуду об посуд. Він озирнувся на звук і побачив високу жінку у чорному шовковому халаті до підлоги з великим білими астрами. Вона була молода смаглява і дуже гарна.
- Злякався? - вона сором"язливо усміхнулася, приопустивши голову і знову глянула на нього. Я зовсім не хотіла тебе лякати. Хотіла пригостити чаєм гостя.
Він мовчав. Поряд з нею він нічогісінько не відчував, так немов вона була лише проекцією, фільмом. Навіть привиди та фантоми відчувалися, а вона - ні.
- Ти щойно з довгої дороги. Давай вип`ємо чаю.
Він не знав, чи можна тут щось пити, чи взагалі чогось торкатися, але інтуіція ще не прокинулася і доводилося плести за течією. В дівчині не було нічого загрозливого, хоч він і знав, що то не показник. Одначе, він не знав де він і для чого, а вона явно все розуміла.
- Із задоволенням, - відповів нарешті він і привітно всміхнувся.
- Нарешті, а то я вже боялая, що ти перемістився не повістю.
- Де я? - спитав він, піднімаючись за нею сходами.
- У моїй бібліотеці, - вона несподівано зупинилася і розвернулася. Вона була не дуже високою, тож вони деякий час дивилися одне одному прямо в очі. - Ти не знаєш, де ти? - спитала вона з щірим здивуванням.
Він знову не відповів. Можливо це було його помилкою, питати про таке. Ким би вона не була, вона могла використати це проти нього. Він трусонув головою. Його знову гризла параноя, хоч він і був певний, що розібрався з нею.
- Такого не може бути, - сказала жінка, продовжуючи підйом. - ти або хочеш ввести в оману мене, або себе.
Він виліз за нею на сонячну веранду. Зміна обстановки так здивувала його, що він на мить застиг. Навколо веранди буяв сад повний трав та фруктових дерев, співали неподалік птахи, а вітер приносив шум прибою.
- Звідси кращій вид, - перевела на себе увагу мулатка і помахала йому рукою з-під виноградного навісу. Вона сиділа за маленьким круглим столиком і гладила буру кішку.
Він сів поряд і уважно глянув на кішку.
- Мене звуть Мориган, - промовила жінка, кокетливо нахиливши голову. - А це - Бастет. Мене не хочуть називати інакше, а я не можу називати інакше її.
- вона розлила чай у широкі глиняні чаші і уважно глянула на нього.
- Луцій.
Несподівано кішка застрибнула на стіл, перестрибнула через посуд і завмерла коло нього. Великі блакитні очі захопили його погляд. Стало м`яко і легко. Він напружив усе ество аби відірвати погляд, але це не було йому під силу. Кішка виявилася сильнішою за всі його ментальні прийоми.
- Бастет припини, - почулося десь здалеку. - Бастет, кицю, іди но до мене.
Пелена потроху почала відходити. У вухах стояв дзвін.
- Вибач її, - почувся все той приємний голос Моріган. - Вона знала Люція і це однозначно не ти. Певно вона приревнувала до імені. Тепер точно випий чаю.
Вона стояла знову зовсім поряд. Від неї йшло тепло і пахло гвоздикою та апельсином. Він торкнувся її пальців, коли забирав чашу і пальці були теплі та живі на дотик.
Він відпив гарячого м`ятного чаю і відчув полегшення і ясність в голові.
- Бастет не дуже людима, тільки мене терпить. - Моріган повернулася на місце, підставивши коліна кішці. Вони довго пили чай мовчки.
Луцій слухав шум моря. Десь неподалік хвиля розбивалася об скелю. Він не знав цього місця Ні зі снів, ні зі спогадів.
- У тебе мало часу, - промовила мулатка, гладячі кішку і не дивлячись на нього. - За чим ти до мене прийшов?
- Поки не знаю.
- Тоді тобі нічого не допоможе.
Все зникло. Він стояв у тій самій бібліотеці біля стелажа і дивився на картину вернади, оточенної прекрасним садом, на якій мить назад сидів. На веранді сиділа гарна смаглява жінка з кішкою на руках.
Він поставив альбом на місце і підійшов до сходів. Нагорі було темно. Він піднявся на саму гору і повільно відсунув важкі двері. Люцій опинився у суцільній темріві. Чути було тільки шум його рухів.
Неподіванно хтось, або щось штовхнуло його.

Він прокинувся від падіння у траву. Знайомий запах приємно обволік, прохолодні стебла лоскотали шкіру. Люцій пам`ятав сон досконально. Він підніс занімілу руку до очей і з гордістю відмітив, що таки привчив себе правильно тримати в руці трубку при будь-яких обставинах, щоб не розтрощити при такій от оказії.

Люцій сів. Була ще тиша глибокої непроглядної ночі. Він повільно забив трубку і закурив.

@темы: проза

Шатро

главная