Він знову відключився. Останні ночі були майже без сну і тепер мозок вхопився за спокійне сидіння у маршрутці. Вчепився мертвим захватом потопаючого.

Перехід був таким самим, як і того разу у бібліотеці. Те саме відчуття і той самий смак у тілі: тягучий і одночасно якийсь свіжий, немов жилами в"язка текла м"ятна патока. Він сидів, притуливсися спиною до стіни, майже як вмаршрутці, тільки ноги витягнуті. Люцій відкрив очі, але нічого не змінилося. Чи то він осліп, чи то навколо був непроглядний морок. Він обережно провів рукою по обличчю, пальцями торкнув через повіки яблука очей. Наче нічого не змінилося. Він підвівся по стінці і прислухався. Було тихо так само, як і темно. Нікого і нічого, тільки підлога та холодна кам`яниста стіна.
Він зробив два широких кроки і наткнувся на протележну стінку. раптом у його голові майнула божевільна думка: він поліз до кішені. Запальничка була на місці, як і курительний мішечок. Він дістав металевий прямокутничок і вдячно поцілував власноруч врізблені на ній знаки. Не все так поано, якщо його пердмети перейшли з ним.
Люцій відкинув залізну кришку, короткий ролзчерк пальцем і морок прорізала рухлива квітка вогню. Він опинився у вузькому невисокому коридорі прорізаному у скелі. Попереду та позаду був глухий кут. Ні згори, ні знизу не було жодного отвору, чи проходу - лише суцільний камінь без стиків та виступів. Люцій стояв посеред кам`яної пастки.
Він закрив запальничку, пройшов назад і обмаців кожен сантиметр стін та підлоги. До стелі було просто не дістати, хоч би він і був майстром скалолазіння. Він пішов у протилежному напрямку. Там була така сама ситуація.

Люцій сів під стіною. "Вихід часто там, де і вхід. - думав він. Якщо спробувати заснути? Може вдасться прокинутися у своєму світі. Це безпечніше, аніж починати креслити символи і відкривати портали, поки не знаєш де ти, і які закони та сили тут діють.

Спати зовсім не хотілося, але він вмів заспокоювати свій розум, аби лишалося тільки себе відпустити і сон накривав покривалом. Він розгладив обличчя долонями до приємної теплоти, тоді шию, руки, груди, спину, живіт, ноги. Тіло розм`якло і відчуття почали танути, грані тіла потекли у морок. Він чув тільки своє дихання тихе та глибоке. Вдих. Видих. Вдииих. Вииидииих. Вдииииих.

Він відчув холод. Не той фізичний, а скоріш холод відсутності чогось, як на місці вирубаного лісу, або спустошеного дому. Люцій подивився навколо. Він досі був у підземеллі. Повернутися не вдалося. Він озирнувся і оторопів. У нього в ногах спало його тіло. Те, що воно виглядало як напівпрозоре червоне веретено його ніскільки не здивувало. Дивувало тільки те, що він розділився.
Звідкись взялася певність у тому, що тепер він зможе звідси вийти. Люцій оглянув коридор у пошуках підходящої стіни. Поверхні виглядали як мереживні перепонки, крізь які просвічувалися інші проходи та кімнати. Їх було тисячі навколо, на різних рівнях. Рухатия можна було у будь-якому напрямку. Але раптом він щось почув, якийсь незрозумілий запах.
Він блискавично опинився біля глухого кута і спинившись на мить, аби сконцентруватися і звірити напрям з якого йшов аромат, пройшов крізь стіну, полишивши своє тіло.
Це був подібний коридор, але запах тут був сильніший. Люцій пересік і його, звернув наліво, спинився на роздоріжжі трьох коридорів і підірнув у середній. Тут запах став дуже сильний і він відчув, що більше нема того пронизливого холоду, що панував навкруг у камері.
Юнак рвонув по сліду і за поворотом налетів на зелений кокон. Його одразу притисли за шию до стіни, а до грудей приставили щось гостре та вібруюче, хоча вже від самої хватки він втратив змогу ворушитися, немов доторк був паралізуючим. Кокон розкрився зверху і проступило обличчя жінки. Вона була вже не молода, але у блакитних очах вирували енергія та сила. Обличчя було зморшкувате, біле і вкрите рисками та крапками татуювання. За мить холодна лють воїна змінила здивування.
-Ти не син Тіні. - промовила вона пошепки, проглядаючи Люцію саме нутро. - Навіщо переслідував мене? Ти працюєш на них?
Стало одночасно холодно і спекотно, але холод тік із її очей в саме його серце.
-Божевільний! - раптом промовила вона пошепки, але це прозвучало як розкат грому всередині нього. - Тіні помітили твоє тіло. Повертайся у нього і тікай, якщо зможеш.
Вона різко відпустила його шию і вдарила у груди.
Він відкрив очі від болю. Нестерпно нили груди, як після лежання між молотом і наковальнею. Боляче було навіть вдихнути.
Але біль був дрібницею, бо він почув шум, як камінь тереться об камінь. Він запалив вогонь і побачив, як стіна в кінці проходу повзла у бік. В голові крутилися слова жінки-воїна. Раптом вогонь затріпотів на сильному вітрі, стало швидко холоднішати. Вогонь згас. Люцій занімілими пальцями спробував знову розпалити вогонь, але відчув як повільно падає, під чимось важким та крижаним.


Люцій відкрив очі. Навколо все плило, а тіло тремтіло. Розум повільно прихоив до тями, поки він нарешті не почув розбірливо.
- З поверненням, Люцію! - сказала Анна-Люсія, дивлячись йому в самі очі. - Ходімо зі мною.