Ми віддалилися. Не знаю, з чим це пов"язано, але ми не бачилися 3 ночі, а коли зустрілися... неначе між нами нічого нема. Ніжність, екс. спільний побут, але нічого більше. Неначе ми давно не разом. Різкий ривок у різні боки.
Мене не гнітить ні розставання, ні те, що я буду жити далі без нього з іншими, і тут нема ні слова про вірність. Однаково. І в нього те саме. Я заговорила про це і він зізнався у відповідь.
Якось глухо.
Я сказала, шо ми можемо ще 2 тижні пожити у Києві за мій рахунок. Напевно не варто було. Попрощатися з усіма, хапанути рюкзак повний найважливішим і махнути хоч у той Харків, куди мене саме на днях кликав Льоха. Звалити на 2 дні, чи на два місяці. А тоді вже час покаже і серце наспіває.
Напевно, треба їхати додому, брати необхідне, купляти рюкзак, відсортувати речі, обіймати всіх, кого варто обіймати і їхати геть. Все скінчилося. Дивно нічого не відчувати, лише голу грубу необхідність. Я маю обов"язки і маю їх виконувати. Мій обов"язок - поїхати і не відкладати з цим.
Гірко у горлі, але легко на душі.
Просто страх змін і злість на себе за це небажання рухатися вперед.