Прикольно стояти на кухні і виконувати ритуал поклоніння предкам о першій ночі. Прикольно, якщо ти україномовна мулатка кубинського походження, яка читає мантру, виконуючі індійсьй ритуал у варіації на тему пончо по коліно, а минула ритуальна їжа була поклалена під ідоли на Лисій під неоднозначними поглядами віруючих. Хоча нічого в принципі такого ) просто не хотілося пропускати день і я тупо звикла.
Всього 2 тижні з гаком, а я реально звикла до цього відчуття полегшення, спокою та підтримки, яке виникає в процесі та після. Ні з ким я не була така відверта і ніколи не відчувала такого прийняття, хоча на моїй пам'яті практики в рази глибші.
Це така у мене терапія: прибрати на кухні (сподіваюся з часом там буде стабільно чисто, бо це мотивує і взагалі скрізь), обкурити приміщення, прийняти душ, одягтися в гарне світле, створити свій образ всякими жіночими штуками, зварити під мантри 3 жмені каші, поставити на тарілці на стіл поряд з чашкою води і перед фото родичів, запалити свічку і запросити предків їсти-пити-говорити, балакати про своє, подякувавши за всяке-різне і приймати від них сигнали.
І реально попускає. Яку лажу я б не озвучила, благо питань життя і смерті поки нема, завжди виникає відчуття "і це вирішимо, і з цим впораємося".
Це окрім легкого покровительного відчуття рук на плечах і голові, на спині.
Я рада, що почала це робити, навіть якщо не буде особливо сильних змін у житті, самого вже цього ефекту досить, щоб забити на все і, приспівуючи-пританцьовуючи ваяти власне щастя із того, що є.