Ем. Я зробила це. Па-па-ба-бам!
Я проїхала стопом з 9-тимісячною донькою.
Подорожувати з дітьми можна, треба і це класно.Так, я розумію, що основна умова подорожі - бути отакою як я повернутою на подорожах. Але насправді пофігу. Діти не привід відмовлятися від того, що любиш. Діти - привід робити це, (добре, якщо разом) і ділитися кайфом та враженнями.
Одже про подорож:
Напевне, моя донька свята, бо вона надто зайнята, щоб капризувати та плакати. Так завжди було в маршрутках та метро. Базові причини плачу (втома, голод, спрага, зубки) нікуди не ділися, але зникла нудьга, а я все переносила легше під димкох ейфорії від пригод. В дорозі вона вела себе радісно, тихо і зацікавлено. А як же стоп з маленькою дитиною? Ну, нас було двоє, я одразу налаштувалася на повільну спокійну дорогу. Так і вийшло. Навіть назад, коли наз взяв в межах Чернігова водій до Києва, ми їхали дуже довго і з паузами.
Напевне основна причина вагань батьків щодо подорожей - це комфорт, який забезпечується масою приладь, без яких дитині ну ніяк (я про це лбов'язково напишу).
Я з самого початку налаштувалася на тісний контакт з дитиною. У нас є каляска, яку юзає мама, а я ношу малу у слінгу. У нас є ліжечко, але ми часто спимо в моєму. Є дитячий стільчик, проте нині я саджаю малу на килим. Ще у нас в
исаджування замість памперсів та підручні предмети впереміш з іграшками для гри. Тому мені вистачило маленького рюкзачка з най-най (змінка для Малої, рушник, косметичка, фотоапарат, перекус, вода, документи, подаруки, карта, блокнот з ручками, пончо, підстилки, зарядки, гостинець і кілька дрібниць). Трохи більше за мою одиночну поклажу. Весь комфорт стврювався походу силою любові та креативу. Для мене і дитини.
Вписувалися ми у чудової дівчини, яка і гуляла нас містом годувала і була сама по собі чудова. На вписці донька теж не додавала клопотів - звичне пильнування за тим, що і як вона робить і люблячий догляд. Мені не вдома якось навіть легше з нею: я тримаю її у фокусі і не парюся. Взагалі.
Коротше: я задоволена, захоплена і мрію про нову подорож.
Я проїхала стопом з 9-тимісячною донькою.
Подорожувати з дітьми можна, треба і це класно.Так, я розумію, що основна умова подорожі - бути отакою як я повернутою на подорожах. Але насправді пофігу. Діти не привід відмовлятися від того, що любиш. Діти - привід робити це, (добре, якщо разом) і ділитися кайфом та враженнями.
Одже про подорож:
Напевне, моя донька свята, бо вона надто зайнята, щоб капризувати та плакати. Так завжди було в маршрутках та метро. Базові причини плачу (втома, голод, спрага, зубки) нікуди не ділися, але зникла нудьга, а я все переносила легше під димкох ейфорії від пригод. В дорозі вона вела себе радісно, тихо і зацікавлено. А як же стоп з маленькою дитиною? Ну, нас було двоє, я одразу налаштувалася на повільну спокійну дорогу. Так і вийшло. Навіть назад, коли наз взяв в межах Чернігова водій до Києва, ми їхали дуже довго і з паузами.
Напевне основна причина вагань батьків щодо подорожей - це комфорт, який забезпечується масою приладь, без яких дитині ну ніяк (я про це лбов'язково напишу).
Я з самого початку налаштувалася на тісний контакт з дитиною. У нас є каляска, яку юзає мама, а я ношу малу у слінгу. У нас є ліжечко, але ми часто спимо в моєму. Є дитячий стільчик, проте нині я саджаю малу на килим. Ще у нас в
исаджування замість памперсів та підручні предмети впереміш з іграшками для гри. Тому мені вистачило маленького рюкзачка з най-най (змінка для Малої, рушник, косметичка, фотоапарат, перекус, вода, документи, подаруки, карта, блокнот з ручками, пончо, підстилки, зарядки, гостинець і кілька дрібниць). Трохи більше за мою одиночну поклажу. Весь комфорт стврювався походу силою любові та креативу. Для мене і дитини.
Вписувалися ми у чудової дівчини, яка і гуляла нас містом годувала і була сама по собі чудова. На вписці донька теж не додавала клопотів - звичне пильнування за тим, що і як вона робить і люблячий догляд. Мені не вдома якось навіть легше з нею: я тримаю її у фокусі і не парюся. Взагалі.
Коротше: я задоволена, захоплена і мрію про нову подорож.